Куркчі В'ячеслав Андрійович
kourktchi@ukrtop.com

магістрант групи ПЗ-99, ФОТІ
научний керівник:
Ладиженський Юрій Валентинович

тема магістерскої роботы:
Паралельні алгоритми для рішення задач на графах.

Біография

     Спочатку…
     9 травня 1982 року майже всі мешканці славного міста Донецька святкували День Перемоги. Чому не всі? Тому що під 19:00 вирішив з'явитися на світ Ваш слуга покірний, чим ледь не зіпсував свято достатньо великої кількості медичного персоналу родильного відділення міської лікарні №6 міста Донецька.
     Народитися мені довелось в сім'ї студентів. Батько, Куркчі Андрій Амвросійович, навчався в ДПИ (зараз ДонНТУ) на факультеті АСУ за спеціальністю АТ. Мати, Куркчі Олена Михайлівна, уроджена Кошелєва, навчалася заочно в ДДУ (зараз ДонНУ), на біологічному факультеті та працювала медсестрою в лікарні ім. Калініна, встигнув скінчити до того часу медичне училище. Батьки вже тоді були достатньо начитаними людьми, хоча не втратили любові до книг і понині.
     В той час, проте, як і зараз, у них не було багато вільного часу для читання: їм доводилося використовувати кожну можливість почитати. Тому, коли мене везли в колясці, зліва та справа від моєї голови були книги, які мої батьки читали підчас зупинок. Звичайно, за умовою, що їх син давав їм таку можливість. Можливо саме це, в сукупності с тим, що, до того як прийшло вміння читати самостійно, мені читали кожного дня, і зумовило мою майбутню любов до читання.

     Діти вчаться говорити, повторюючи почуті слова - читали мені дуже багато, розмовляли зі мною не менше. Як результат - перші слова було вимовлено в шість місяців, а чітка річ з'явилась під півтори роки. Тоді ж мені запропонували вчити віршики на пам'ять. Тільки коли мені читали, водили пальцем по строках: уявіть собі здивування гостей, коли півторарічна дитина бере книгу, відкриває її та починає читати, водячи пальцем по строках! Текст, звичайно, було заучено, але який все ж таки ефект: батьки довго розказували гостям, що їх дитина хоч і розумна, але не настільки.
     Уроки читання мені давав дідусь: коли йому вдавалося почитати газету, один дуже допитливий хлопчисько садився напроти нього та питав: "А яка це літера? А яка це?" Таким чином, читати, до того ж непогано, мене навчили ще до двох років. Але я ї досі можу вільно читати перевернутий текст та навіть с оборотної сторони аркуша, правда, останнє можливо робити лише з друкованим текстом.
     Десь в цей період почалось вивчення органічної та неорганічної хімії: мама готувалася до екзаменів, і хтось просто повинен був її відволікати своїми питаннями. Правда, ще до школи, мої знання по хімії чогось усі забулися.

     Взагалі ж то, мені дуже поталанило з родиною. Не тільки з батьками, хоча їх участь в моєму вихованні була незрівнянно більшою, ніж когось іншого, але й з дідусем та бабусею: Кошелєви Михайло Васильович та Ія Михайлівна. Всі ці люди стійко відповідали на нескінчені питання "що", "як", "навіщо" та "чому", ніколи не відмовляючи в увазі, навіть якщо вони були дуже зайняті. Уявіть собі після не першого десятка питань, підчас спроби змінити тему, отримати у відповідь на фразу: "Дивись, яка гарна пташка!", - відповідь: "А чого вона така гарна? А чого вона стрибає?". Я знаю, що багато дітей в такому віці просто генерують питання, але скільки з них отримують відповіді на всі свої питання? Так що мене можна вважати щасливчиком!

Повернуться до змісту

     Шкільні роки
     Батькам пропонували віддати мене в підготовчий клас при дитячому садку (до речі, №319 - "Сніжинка"), але отримали відмову, аргументовану тим, що в першому класі треба буде вчити те ж саме, а якщо нічого не робити протягом року можна стати ледачим, що небажано. І досі дивуюсь їх прозорливості!
     Таким чином, моє шкільне життя почалось в 7 років (1989 рік).
     Першого ж дня, у кожного з нас запитали: "Ким ти бажаєш стати?". Моя відповідь була не зовсім звичайною, але правдивою: "Хочу стати на місто Михайла Сергійовича Горбачова". Слово президент тоді не було таким розповсюдженим, тому, напевно, форма відповіді і була саме такою. Це був перший і останній раз, коли з приводу моєї поведінки велись розмови з батьками!

     Перший клас, перша вчителька (Патрикац Марія Михайлівна), перша п'ятірка (і перша двійка теж, хоча не в першому класі)… Було дуже цікаво і весело, правда, до деякого моменту.
     Річ в тому, що моє фізичне виховання, через певні причини, трохи хромало. До того ж, мені час від часу приходилось надовго зникати зі школи. Цих слів повинно вистачити, щоб зрозуміти до чого це довело мої відношення з однолітками. А те, що в мене вже тоді були інші погляди на навколишній світ, ще посилювало ситуацію.
     Час йшов, та скінчилось це тим, що людей було "розділено" на поганих і всіх інших. Поганими стали всі ті, хто палив, використовував позацензурну лексику та не давав мені спокійно жити на перервах: спілкування з цими людьми (не тільки однокласниками чи ровесниками) було зведено до необхідного мінімуму. З одного боку, від цього є користь: досі не палю, не п'ю і не лаюсь. З іншого боку, діти, а з ними мені треба було спілкуватися частіше за все, не розуміли подібної відчуженості, що ускладнило спілкування і з нормальними дітьми. Скінчилось все тим, що моє спілкування з однолітками було майже повністю перерваним.

     Цей факт дуже непокоїв батьків, які намагалися змінити ситуацію, але без успіху. Тем більше, що з часом на останніх моїх друзів почали впливати старші хлопці, і не дуже добре.
     В п'ятому-шостому класі я перестав гуляти на вулиці та спілкуватися навіть з тими, хто не зробив мені нічого поганого. Дитина-відлюдок, напевно, не найкраще дитинство, але тоді мене це задовольняло. Це дозволяло мені багато читати та розміркувати над прочитаним.
     Таким чином, мене виховували не тільки батьки та вчителя, але Бредбері, Хайнлайн та Желязни. Мене завжди тягнуло до філософської літератури. Безсумнівно, фантастика не є найбільш доброю літературою для дітей, тому що без минулого нема майбутнього, тому що минуло заключає в собі вічні цінності. Мама завжди наполягала на класичній літературі та розбавляла як могла мої літературні пристрасті Булгаковим і Чеховим. Хоча, переконати мене прочитати їх твори було не так просто.
     Втім, фантастика мені подобалась не вся підряд. Вередливість, в книгах і не тільки - одна з основних рис мого характеру. Звичайно, не до "перебору харчами", але в розумних межах: щоб уникати "підробок". Тому, смію припустити, що більша частина того, що я читав, ще стане класикою. Принаймні, мій улюбленій твір - "451° по Фаренгейту" - вже включили до шкільної програми.

Повернуться до змісту

     Коли підемо зі шкільного двора…
     Навчання мені давалося непогано. Нелюбима дисціплина - фізкультура, улюблена - усі інші. Відмінником я ніколи не був, але це було питання скоріше ледачесті, ніж здібностей. Класі десь в шостому перестав робити домашні завдання, навіть по літературі у мене рідко були п'ятірки в чверті, тому що читати у мене виходило тільки те, що хотілося прочитати, тобто було цікаво. Мені досі пор не зрозуміло, як можна читати те, що треба. Взагалі ж то в школі було нудно, мені здавалося, що все це можна вивчити в два, а то і в три рази швидше.
     Але це провина не вчителів, а системи освіти. А ось вчителя у нас були золоті. Нажаль, далеко не всі учні це признавали. Деякі досі не признають цього очевидного факту. Але ті, кого наставляють, рідко люблять наставників, а тому рідко згодні з їх мудрістю.
     А для мене вчитель, це як святий. Просто не зрозуміло, як можна не поважати людину, яка стільки знає та, більше за те, готова поділитися своїми знаннями. Не знаю, чи відчували це вчителя, але відносини з ними у мене завжди були найкращими.

     В сьомому класі в моє життя увійшли "їх величність" комп'ютер. Зараз смішно згадувати його конфігурацію, але тоді це був верх бажань. Для занять він, звичайно, використовувався мало: це просто була велика, дорога іграшка.
     З комп'ютером пов'язаний ганебний факт моєї біографії - кількість книжок, що були прочитані мною в той період надто мала. Це продовжувалось кілька років і, нажаль, непоправно, зате після цього я всеж таки звернув погляд до класичної літератури, моїми новими вихователями стали Гюго, Ролан, знову Булгаков, Пікуль, Козьма Прутков, Шекспір та інші.

     В одинадцятому класі, був один казус. Так вийшло, що рішення задач по інформатиці на нашій паралелі мне вдавалось краще за всіх, тому, мене відправили на районну олімпіаду. Олімпіада пройшла погано, мені здавалося, що моя робота повинна отримати сорок балів, чого недостатньо. А через деякий час, на уроці з інформатики, вчитель поздоровляє мене з зайнятим першим містом! "Невже ніхто не набрав більше сорока балів?" - це єдина думка, втім, висловлена уголос, яка прийшла в той момент до моєї голови. Відповідь була ще цікавіша: "А ти набрав лише двадцять". Так як для обласної олімпіади треба було отримати не менше сімдесяти балів, туди мене не пустили. А комп'ютер перестав бути просто іграшкою.

     На випускному балі, на мене чекав сюрприз у виді ще однієї грамоти (перша була з інформатики) - за успіхи в вивченні літератури Франції. Не буде зайвим сказати про те, що зараз школа №115 є спеціалізованою на вивченні іноземних мов. А в період мого навчання вона була загальноосвітньою, але тільки офіціально. Нам скорочували програми по багатьом предметам, для збільшення кількості годин французької омви. За час навчання у школі, ми вчили не тільки французьку мову: у нас було країноведення, технічний переклад, ділова французька и література Франції. Мама жартувала, що нас готують до шпіонажу.
     Наприкінці, мені б дуже хотілося подякувати всім тим, хто мене вчив. Повірте, мої учителя на це заслуговують.

Повернуться до змісту

     Мої університети…
     Фраза вже уторована, але придумати щось краще у мене не вийшло: Горький є Горький.
     Після школи гостро стояло питання: куди поступати? У мене було кілька схильностей і бажань: я бажав бути юристом, бажав займатися комп'ютерами і бути філософом. Однак, всього не отримаєш, та мне довелось обирати! Зупинились ми на програмуванні. Причини? Щоб стати добрим юристом, треба заключити договір з совістю, щоб не турбувала. Де гарантії, щ мені це вдасться? А поганим спеціалістом бути не хочеться. Ну а філософ - це не зовсім спеціальність.
     Залишались комп'ютери. Батько пропонував піти його шляхом, але мені ніколи не подобався запах каніфолі, тобто паяти у мене бажання не було. Розбирати що-небудь мені подобалось тільки в дитинстві, тобто копатися в деталях - теж не для мене. Залишалось тільки одне - кнопки натискати. На том і зупинились. Треба відмітити, що батьки були готові згодитися з будь-яким моїм вибором, але поради і консультації давали, притому велику їх кількість.
     Програмуванню у нас добре вчать тільки в одному місті: ДонНТУ, ФОТІ, ПЗ. Туди и вступив. Точніше, сюди и вступив. Хоча вступ, це ціла історія: школа була гуманітарною, а ВУЗ технічний - треба було вчити математику. За місяць до вступних іспитів батьки найняли репетитора. Це був пекельний місяць, оскільки довелось пройти весь шкільний курс математики знову. Процес рішення задач не переривався навіть уві сні! Зате втупив. И з іншого боку, літання уві сні цифр та формул - далеко не саме страшне.

     Протягом всього першого курсу прокляття себе самого і школи із мене просто сипалися, хоча про це майже почти ніхто не знав. Було дуже важко. По-перше, після школи залишилась звичка вчитися з лінню, а тут потік інформації був величезний. Але це ще ладно, саме страшне те, що знань з математики не вистачало катастрофічно, тому що репетитор мене готував цілеспрямовано до іспитів, а все інше так и залишилось невивченим.
     Єдиним спасінням стала дискретна математика, та й взагалі, усі предмети, які ми вчили "з нуля". Але "дискретка" поразила мене до глибини душі, особливо теорія графів.
     Канікули між першим и другим курсами я присвятив вивченню математики. Допомогло: починаючи з другого курсу, я став відмінником. Цей статус зберігаю і нині.
     Так як іржу з мозку довелось струсити, прокинулась звична з дитинства допитливість, и тепер вже викладачам доводилось відповідати на нескінчені питання. Особливо досталось викладачам з дискретної математики.

     На другому курсі була перша спроба оптимізувати класичний алгоритм - алгоритм Брона-Кербоша. Лектору по ОДМ (основи дискретної математики) Юрію Валентиновичу Ладиженському це сподобалось. Дальше не пішло, тому що мені треба було вчити інші предмети, але мої записи залишились у нього.
     На третьому курсі, Юрій Валентинович підійшов до мене і сказав, що він наткнувся на мої записи и вирішив, що їх можна розвинути до конкурсної роботи. Було не зрозуміло, що б це могло означати, але відмовлятися казалось недоречним. Для того були дві причини: мої погляди на вчителів перейшли і на викладачів, тобто якщо викладач говорить треба, це означає, що справді треба, а по-друге, це ж спосіб більше дізнатися о графах!
     Скінчилась ця історія другим містом по університету и заохочувальною грамотою Всеукраїнського конкурсу студентських наукових робот. Після цього, Юрій Валентинович серйозно запропонував співробітничати з ним, з приводу чого моя радість була безмежною. Так, на третьому курсі я почал свою наукову діяльність.

     Наприкінці четвертого курсу, я отримав диплом бакалавра комп'ютерних наук с відзнакою. Для "з відзнакою" довелось виправляти помилки першого курсу, точніше, перездав фізику.
     Зараз вчусь в магістратурі. Тема моєї магістерської роботи повністю відповідає моїм інтересам. Спочатку вона звучала трохи інакше, але Юрій Валентинович, дізнавшись про мої наміри вступати до аспірантури, вирішив, що до темі слід дописати ще одно слово, щоб уникнути проблем у майбутньому. Така модифікація призвела тільки до того, що якщо все піде за планом, захистити дисертацію можна буде в нашому університеті - за новою темою в ДонНТУ є своя вчена рада. А суть теми, між тим, майже не змінилася.
     Нещодавно ми с Юрієм Валентиновичем написали статтю та успішно виступили з нею на конференції "Донбас 2020".

     Але я майже не забув про головне! Ще на першому курсі, звільнило мої відношення з однолітками. Притому це сталось якось само по собі. Просто все стало на свої місця. Напевно, дитинство таки скінчилось!

Повернуться до змісту

     Без минулого немає майбутнього
     Якщо б мені запропонували що-небудь змінити в моєму минулому, вважаю, що залишив би все таким, яким воно було. Невідомо, яка людина писала б ці строки, якщо б моє життя текло по іншому руслу. Мені подобаються мої погляди на сучасній світ, сучасну культуру. Ці погляди все ще часто не збігаються з поглядами оточуючих. Тільки зараз це стало причиною наших дискусій, що тільки різноманітить наше спілкування.
     К теперішньому моменту у мене немає сумнівів в тому, що гуманітарна школа перед технічним ВУЗом це просто надзвичайно. Адже ж це дозволило мені не стати абсолютним "технарем", тобто у мене достатньо знань про мистецтво, літературу, музику. С ким би мені не доводилось зустрічатися до цього моменту, у нас завжди находилися теми для бесід. И мені здається, що виключень з цього правила буде не дуже багато і в майбутньому.

     А взагалі, мене цілком задовольняють мої поведінка, вчинки, погляди і все інше теж. Людей без недоліків не буває, і оцінюючи себе, на мій погляд, це треба враховувати. Підшиковуватися під кого-небудь в мої плани на найближче життя не входить. Для мене важливими є думки тільки дуже вузького кола людей, хоча це не означає мою готовність виконувати будь-які їх примхи. Що до інших людей, іноді їх думку можна і не враховувати. Звичайно ж, в мене немає права, не враховувати думки людей, яких я знаю і поважаю, але якщо наші думки по якимось питанням розбігаються, це не становиться об'єктом моїх переживань.
     Саме через це, мій одяг викликає у багатьох відчуття, принаймні, нерозуміння. Тільки не малюйте в своєму уявленні щось багатокольорове, з гамою світлофора. Мені по душі темні відтінки та класичні форми - багатьох дивує саме останнє.
     Не можу не сказати про те, що багато людей вважають мене дивакуватим (якщо не більше), и це пов'язано не тільки з моєю системою поглядів, але й моїми планами на майбутнє.
     А планів у мене вистачило б і на Наполеона. По-перше, добре було б стати хорошим вченим, зробити відкриття, отримати патент. По-друге, моя мрія - замок на острові, де чути тільки спів птиць та шелест найближчого ліса. Конюшня и місто для прогулянок теж не завадить. Ну и звичайно не можна обійтись без великого зала-лабораторії с одним величезним багатопроцесорним комп'ютером та кількома звичайними - для великих і маленьких експериментів.
     Мої плани, насправді, набагато більші, але розкривати їх мені здається недоречним. Скажу тільки, що замок не є самоціллю: мати можливість купити замок, означає, мати можливість зробити набагато більше.

     А ось президентом, я бути вже не хочу: здається, це надто нудна и рутинна праця. Мені треба що-небудь цікавіше.

Повернуться до змісту